Пісні про любов і вічність (збірник) - Любомир Андрійович Дереш

Чарлі кивав.

Вони обнялися. Обнялися й Чарлі з Бобо.

– Тримайся, мужиче, – сказав Бобо. – Дякую тобі, коротше, за все…

Зав’є потис Чарлі руку. Здається, з них трьох тепер найближчим до розуміння стану, в якому провів більшу частину свого життя, був саме він – тепер, після свого нового досвіду.

Французи сіли в потяг, де замість вікон були лише ґрати, крізь які виднілися десятки смаглявих облич і блискучих очей, і потяг рушив. А ми залишилися на платформі, й Чарлі довго ще махав їм рукою, повторюючи собі під ніс: «Бай-бай! Бай-бай!»

Я стояв на чотирьох лапах, дивлячись услід гуркітливій махині, що від’їжджала, і вільно махав хвостом, без радості, але й без печалі, та намагався зрозуміти, що ж означало все те, свідком чого я став.

І ми, два товариші, я та Чарлі, взяли якогось велорикшу, кинули під ноги мішок із речами і поїхали далі, назад у старе місто.

Увечері ми пішли на пишну церемонію поклоніння Ґанзі, дивилися на світильники на пряженому маслі, вогники яких шестеро сухорлявих пуджарі[61] пропонували великій ріці. Коли всі почали співати хором, Чарлі, не втримавшись, став співати разом з ними, і на очах його блистіли крапельки сліз.

А потім ми виявили, що телефон його, той самий, який був нашим останнім зв’язком з цими майже незнайомими людьми з країни Франція, пропав, – може, що й вкрали під час пуджі, а може, вислизнув із кишені, тож обіцяні гроші зникли десь там, за горизонтом.

І я, і Чарлі відчули – так, мабуть, воно й треба.

11

Минуло вісім років, перше ніж ми з Чарлі залишили Варанасі – я по-своєму, Чарлі по-своєму.

За ці вісім років багато чого змінилося. А коли вони минули, склалося враження, що промайнула лише мить і, здається, щойно вчора я прибув до цього міста недосвідченим щеням, для якого все наче вперше.

Я став тим, ким завжди боявся стати, – варанаським псом, старим, шолудивим і лисим. Мене доїдали кліщі, моє тіло, хоч як я боявся цього, взялося коростою, і шерсть майже вся випала, залишились лише жмутики хутра на ліктях і на лапах, та я цим не переймався. Я лежав – як пролежав, здається, більшу частину свого віку – і просто терпляче чекав, коли настане той день, щоби, врешті, залишити цю невеселу пригоду, яку називають життям.

Здебільшого я був разом із Чарлі. З Чарлі ми практично не розлучалися – майже завжди були поруч, він і я. Тож я не нарікав на самотність – мені було до кого прихилитися і я мав на кого тримати морду.

Чарлі… Чарлі довелося витерпіти, здається, значно більше, аніж мені. Я ж бо й так уже плазував перед життям на череві – що могло бути принизливіше, аніж бродити на цьому світі собакою, якому кожен перехожий може наддати під зад або й по печінці, який спить серед відпадків, потягується серед кісток, від якого смердить здохлятиною і калом?

Чарлі, після того як ми залишилися без грошей у Варанасі, ще прожив, скільки йому вистачило запасів, у дешевій нічліжці, де ніхто не питав, хто він і звідки, але за два тижні закінчилися гроші навіть на цю розкіш. Тоді Чарлі спалив свій паспорт, вкинув до Ґанґи всі свої речі й на останні мідяки купив одяг садгу. Все, що було в нього від старого життя, він віддав стихіям. Відтоді Чарлі цілими днями просиджував на ґгатах, іноді спілкуючись із місцевими йогами, але, загалом, мовчки дивлячись на світ. Іноді йому давали милостиню – якийсь фрукт або пару рупій, і він купляв собі поїсти, й тоді не забував про мене, загалом же я вимушений був діставати їжу самотужки. Не хочу розповідати про всі ті речі, які мені довелося скуштувати за час свого життя у Варанасі, скажу тільки, що, коли кожного дня бачиш смерть перед носом, до неї поступово призвичаюєшся – до неї та інших речей, їй супутніх, як то трупи чи сморід, і вони видаються тобі чимось нормальним, і все, що залишається після цього гріхопадіння, – це лише запитання: а як можна було вижити ще?

Коли Чарлі потрапляв у компанію до особливо лихих садгу, його могло нести. Тоді він напивався разом з ними джином, робився буйним, починав багато й не в лад говорити, але інші садгу його не розуміли. Одного разу хтось у його компанії напився так сильно, що став некерованим. Вигукуючи імена богині Калі, він накинувся на Чарлі й ледь не забив його до смерті пляшкою з-під алкоголю, інші ж садгу, що дивилися на цю сцену зі сторони, насилу відтягли від нього цього збожеволілого. Так я зрозумів, що серед садгу було чимало ошуканців, котрі просто вдавали із себе святих, аби не трудитися на гроші та харч. Були й такі, що ходили, постійно п’яні від чарасу[62] чи алкоголю, та кричали: «Пити, пити, падати і вставати, аби далі пити! Такий шлях до звільнення!» – і їхня святість виходила за рамки мого розуміння.

Втім, значно частіше, аніж алкоголь, Чарлі перепадав від інших садгу чарас, змішаний із насінням дурману, або опіум. Я відчував, що так йому легше витримувати постійне недоїдання, і можна було на якийсь час забутись. Від постійного куріння Чарлі геть висох і я навіть хотів уже залишати його – мені не подобались його очі, коли він палив, а надто коли він палив опіум – блискучі, маслянисті, потайки задоволені, вони належали не тому Чарлі, строгому та піднесеному, якого я зустрів у Дахабі.

У Чарлі відросла довга борода, яка кошлатилася і збивалася в ковтуни, а волосся, якого він не стриг від часів приїзду до Індії, сягало йому нижче пояса. Воно злиплося в довгі пасма, які Чарлі змотував у довгу косу та вкладав її собі на голову, як то робили інші садгу. Чоло він прикрашав собі трьома смугами глини, що означало, що він, як і його духовні брати з берегів Ґанґи, – повелитель трьох світів. Чарлі тепер називали Чаран Баба – «Старець-мандрівник», за те, що замолоду об’їздив півсвіту, або ж Мара Баба – «Дідо-смерть», за те, що міг скурити чарасу більше за інших. Спали ми на набережній, іноді, коли зимою дули холодні вітри, ховалися в одне затишне місце в напіврозваленому форті біля ґгатів.

Я пережив короткий сплеск молодості ще в Дахабі. До Індії я потрапив